Були ми вовками, що по небосхилу Гналися за колесницею сонця... Вервольфами гнали його, несли горе... Та сонце скотилося прямо у море.

Готичні смереки над банями буків, гаркаві громи над країною крон. Ночей чорнокнижжя читаю по буквах, і сплю, прочитавши собі Оріон. А вранці повстану. Обуренням серця, веселим азартом очей і ума. На вікнах розсиплеться сонячне скерцо і рух засміється над скрипом гальма. Обридли відьомскі шабаші фікцій і ця конфіскація душ під гармонь. І хочеться часом в двадцятому віці забитись в печеру і няньчить вогонь. Свободи предтеча — розхристана втеча з мурованих дум у мандруючий дим. Дзвенить ручаїв стрімголова малеча блакитною кров’ю камінних глибин. Світанки мої у смарагдовій ворсі над кумканням всіх ропухатих дрібниць — готика самотності, готика суворості, рубінові розсипища суниць… Отут я стою під замисленим небом на чорних вітрах світових веремій, і в сутичці вічній святого з ганебним світлішає розум зацькований мій. Болять дисонанси. Сумують симфонії. Пручаються ноти в розпечений залп. Будую мовчання, як зал філармонії. Колонний безсонний смерековий зал.

Майбутнє... гордість... велич... сум... самотність... вечір... сонце...

Зачинені вікна. Забиті двері Забуте життя у цих оселях Загублене щастя. Зламані долі Залишений дім чорніє край поля Затемнене сонце. Задумливий місяць Завмерлий струмок між корягами в лісі Захмарене небо. Засніжений простір Забілені хащі, списи криги гострі Зачарований бір. Заметений шлях Звірячі стежки, закуті в снігах Задушені мрії. Загаслі вогні Заіржавлений меч у холодній землі

Вогонь не гуде. Дим не валить. Страху нема за стріху. Не вийшли кричать, бігать, гасить. Дзвонів не чути. Тихо. І тільки згори синя вода Ллє на вогонь без краю. Та скільки не ллє, десь пропада, Навіть сліду немає. А полум’я йде,— жадних загат,— Вибралось вже на вежі Найвищих дерев. Цілий наш сад В тихій стоїть пожежі.

Вогонь... дощ... дотик... холод... сяйво... тиша... ніч...

Навіки стихнуть Навік замовкнуть голоси Тих, що тримали Тих, що опліч мали йти. Навік спочинуть Навік проява у землі. Ті, що любили Ті, що хотіли біля йти. На самоті ідем у світ Де йде війна. Де вічний і залежний рід. На самоті йдемо з життя Колиски болю Колиски кровопролиття

Немає смерті. І не ждіть — не буде. Хто хоче жить, ніколи не помре. І будуть вічно веселитись люди, І танцювать дівчата в кабаре. І в сіру ніч, коли мене не стане, Коли востаннє римою зітхну — Я не помру, лиш серце в грудях стане, Схолоне кров, а я навік засну.

Темрява... приреченість... спустошеність... розлад... божевілля... ранок

Накрита неба бурим дахом, мов бронза, ніч тьмяніє й стигне. Як вбиті в ніч горючі цвяхи, холонуть зорі в сині криги. Насуплений, їдкий, запеклий заслониш очі лунатичні, бо твоє серце — чорне пекло, середньовічне і містичне. Тремти в цей вечір забобонний, мов астролог, дивися в зорі! Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних пригорне ніч, вогонь і море!

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла, Янтареві зіниці серни, що не бачили крови, І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих. Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий. В нього рівно всього: горя й радости, праці й забави. Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези, Його срібні жита вже у копах стоять попілавих. Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хороба, І жінки безсоромні, немов од напою міцного. А земля — не земля, тільки цегла руда і рапава. І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці, Коли плинуть по них, пропливають бундючне, як пави, Куті щирою міддю важкі бойові колісниці. Коло мертвих джерел, по зів’ялих скелястих вертепах Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони. Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним. Віку бронзи — це ти, це твоє ненасичене сонце Нерухомо повисло, мутне, над сухими борами І бренить, і гуде, і гуде... І здається, що сон це, І здається, що захід — це паща нелюдської брами. Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі, Але надять ненатло майбутнього люті ворота. Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі І поволі тонути в потворних іржавих болотах. І співати про зміїв і львів, і горіння одваги, Про нечуваний скарб,у почварній печері укритий, І, збираючись в грізні жорстокі і хижі ватаги, Брати приступом замки чи їх до кінця боронити. Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку, У змаганні зі світом, у бої з самими собою Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя. Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча, Сталь нової доби, що завершує коло одвічне, Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі, Взори того, що красне, і того, що світло-величне. Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна. Золоте — насвітанні, задніпряного — срібляне. Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах. І застигне залізо — вночі, у холодних туманах. Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це. Дня, і місяця, й року чотири пори, а на ґльобі — В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце І для нього судився довічний, почвірний колобіг.

Пам`ять... спогади... коло... промінь... осяяння... надія... майбутнє